Герої сучасності – серед нас
На виконання розпорадження Кабінету Міністрів України від 05.09.2016 № 424-р "Про затвердження плану заходів з підготовки та відзначення 25-х річниці незалежності України" у школі впроваджено проект "Герої сучасності - серед нас".
Презентація "Герої сучасності – серед нас"
***
Твір учениці 11 класу Дурицької Альони
Герої?.. Герої сучасності?.. Серед нас?...
Існує достатньо різних думок з приводу того, хто такий Герой, і вони можуть істотно різнитися. У кожного своє уявлення й розуміння цього слова. І дуже часто трапляється так, що ми намагаємося намалювати у своїй уяві якогось «героя-супермена» й поклонятися йому, чи шукаємо подібних до нього, не помічаючи того, що справжні Герої поруч з нами. Вони здійснюють певні подвиги або вчинки, від яких захоплює дух! І роблять усе це не для слави й грошей, не задля визнання оточуючих, а просто так, в ім’я добра й від душі.
Для мене Героєм є мій батько. Він не просто Герой (з великої літери!) – а й приклад для наслідування молоді. Я пишаюся ним так, як би хотіла, щоб мною пишалися мої діти.
Олександр Олександрович Дурицький (мій Батько) народився в сім`ї залізничників у місті Іркутську, де на той час працювали його батьки. Дідусь родом із села на Житомирщині, бабуся – естонка за походженням, її родина під час війни була репресована й вислана на Урал. Сільві Карловні тоді було 5 років, а її брату Володимиру Андрійовичу – 7. Вони не були фашистами. Більше того, батько воював у Червоній армії. Але ніщо не завадило системі вислати родину воїна. І він мовчав… Повернувшись з фронту він завів іншу сім`ю, і… мовчав… Після багатьох переїздів родина нарешті пустила корні в невеличкому містечку Кролевеці на Сумщині, де виріс, вивчився мій Батько і яке вважає своєю батьківщиною (з наголосом на а). Думаю, саме ця подія, заклала фундамент його світогляду. Він вирішив для себе, що ніколи не буде мовчати, бачачи несправедливість. І ще один урок, який він отримав у школі, а усвідомив значно пізніше, уже навчаючись у Київському інженерно-будівельному інституті: будучи в школі політінформатором, він «пламенно» клеймив позором Олександра Солженіцина, не прочитавши жодного його твору. А вже потім, ознайомившись із «самвидава» з його творчістю, прочитавши «Архіпелаг ГУЛАГ», «Один день Івана Денисовича», йому, як він говорив, було дуже соромно. І цей сором залишився назавжди. Саме тому й досі, він не дає оцінок з чужих слів, не робити висновків, не перевіривши їх сам.
Після закінчення інституту в 1985 році працював на будівництві Саяно-Шушенської ГЕС, Майнської ГЕС, Катунської ГЕС. Із здобуттям Україною незалежності, повернувся до Кролевця, бо бачив свою долю тільки на рідній землі. Зі слів Батька, він довго обирав партію, вивчав програми, порівнював декларації й дії. Нарешті у 2002 році вступив до лав партії «Батьківщина» і ніколи про це не пошкодував. Разом зі своїми однопартійцями брав участь у виборах усіх рівнів, захищаючи права громадян.
У 2005 році був обраний головою Кролевецької міської партійної організації, став депутатом Кролевецької міськради 5 скликання, головою постійної комісії з соціально-культурних питань. Зараз він депутат Кролевецької міськради 6 скликання, голова постійної комісії з законності та правопорядку.
Мій батько-Герой – учасник Революції Гідності з першого віче, охороняв Майдан у нічній варті, брав участь у звільненні Українського Дому в січні, захищав передову барикаду на вулиці Грушевського. Коли 18 лютого злочинний клан зробив спробу силового розгону Майдана, він не зміг залишитися осторонь, і ввечері вже стояв на щитах на Майдані Незалежності. Слово «майдан» стало символом нескореності. Ці три дні стали вирішальними в долі багатьох людей. Небесна Сотня... За участь у Революції Гідності українське козацтво нагородило його знаком козацької відваги.
А потім.. Потім почалися трагічні події на сході, почалася війна, яку сором`язливо називають АТО. Кращі сини України стали на захист своєї держави. Батько рвався в бій, але через отриману травму коліна на Майдані, не зміг відразу стати до лав захисників незалежної й соборної Вітчизни. У серпні партійці обрали його головою районної партійної організації, на заміну Бобровицькому О.М., котрий був призваний до війська. Батько залікував травму і вважав, що настала і його черга виконати свій святий обов’язок перед Батьківщиною, тому добровільно йде на Схід. Він завжди говорив: «Бо якщо не ми, то хто?».
На мою думку, випробовувань, що випали на його долю вистачило б на декілька поколінь. Мій Батько не лише свідок, а й учасник народження нової української нації.
Сьогодні Україна переживає найскладніший період у сучасній історії. Я впевнена, що ця війна незабаром закінчиться, адже українці ведуть справедливу боротьбу, відстоюючи свою територію і незалежність країни. Я пишаюся своїм Батьком. Його активна громадянська позиція, безумовно, додає родині хвилювань, але я розумію, що кожен із нас повинен пройти свій Майдан, перемогти свого ворога. Байдужих не повинно бути.
Ніколи не воюйте з Україною.
Бо, це невдячна дуже справа.
Вона завжди буде єдиною,
Вона це вистраждала право.
О. Побережний.
|